Історія села Красне

Історія села Красне



Офіційною датою утворення села Красне є 1920 рік. Першими поселенцями тут були батьки офіцерів Червоної Армії Возгрива Іван Васильович та Браїлко Павло Андрійович. Тому село назвали Червоноармійське. Цю назву воно носило до 1960 року. А в 1960 році за рішенням громади село було перейменоване в Красне.

Відстань від районного центру – Кегичівки – 7км, від обласного центру – Харкова – 135км. Найближча залізнична станція – роз’їзд Вільний, знаходиться за 1,5км від села. За 3км від Красного знаходиться село Калинівка, за 5км на південь – село Карабущино (до 1940 року воно називалось Черкас-Карабущино), за 12км – село Краснянське. Недалеко від села Карабущино простягались невеликі села Оборона та Воронівка, які існували до 1960 року. Потім мешканці переїхали до більш розвинених Красного та Калинівки, територія була розкорчована, розорана, а землі пущені в сівозміну. Уздовж залізниці недалеко від роз’їзду Вільний розташовувалось село Григорівка; у 1968 році воно було визнане неперспективним, індивідуальне будівництво припинилось. До 1976 року майже всі мешканці покинули його, отримавши державні квартири в Красному. Сьогодні Григорівки не існує.

До 1917 року землі, на яких розкинулось наше село, належали поміщику на прізвище Фляга. Його будинок оточував парк з невеликими, але красивими алеями. Навкруги були пустище і цілина, оброблюваної землі було мало.

У 1920-1921 роках землі поміщика стали роздавати безземельним селянам, наймитам: сім’ї наділялись землею відповідно до кількості членів. Сюди масово почали з’їжджатись сім’ї з густонаселених пунктів – сіл Петрівка, Попівка, Соснівка Красноградського району, Чорнолоза, Дар-Надежда, Германівна Сахновщинського району, Анівка, Перещепино Дніпропетровської області, а також з Росії, в основному з орловської та Курської областей (до 30-х років минулого століття області були губерніями, а райони – повітами). Ці люди й почали забудову сіл Красне та Григорівка у 1921-1928 роках. Хати будували з глини, покрівля була солом’яна чи очеретяна; у багатьох господарствах під однією покрівлею були і хата, і сарай для худоби чи птиці, і погріб. Біля дворів висаджували фруктові дерева: вишні, яблуні. Історія села тісно, невід’ємно пов’язана з історією господарства, розміщеного на цій території.

Зі спогадів Штукаря Федора Гавриловича, 1910 року народження, уродженця села Циглярівка Красноградського району: «У 1919 році на всій території України лютував тиф, а в 1921 році – голод. Ці страшні роки забрали багато людських життів, не обійшло горе й нашу сім’ю. померли батьки, я залишився сиротою. До 20 років прожив у рідних, а потім став на самостійний шлях і в 1931 році приїхав у село Червоноармійське. Тут у 1927-1929 роках було створене дослідне господарство з розвитку городництва і садівництва. Це було державне підприємство, тому воно краще забезпечувалось технікою, іншими матеріалами, що сприяло притоку нової робочої сили. Молодь, що приїздила сюди на роботу, розміщували у гуртожитку, влаштованому в будинку поміщика Фляги. Була вже й громадська худоба – корови й коні. Корів у 1929 році було 6, коней – 10; були ще й бики. За коровами доглядала Бережна Марія. Молоко йшло на харчування робітників. На конях і биках виконувались усі сільськогосподарські роботи.

У 1927-1929 роках у селах Черкас-Карабущино, Оборона, Воронівка створюються невеликі комуни: «Шлях бідняка» (в Обороні), «Наступ на кулака» (у Воронівці), «Радянське село» (в Черкас-Карабущино). По 30-і роки село Черкас-Карабущино було найбільш густонаселеним і було центром. Тут розташовувався виконавчий комітет сільської ради, тут почав працювати і перший голова виконавчого комітету Киба Купріян Іванович. У 1930-31 роках у селі Червоноармійському на базі дослідного господарства по городництву і садівництву створюється державне підприємство – радгосп (радянське господарство). Радгоспу зразу ж надходить від держави 7 тракторів «Фордзон»; створюється тракторна бригада, бригадиром якої призначають мене. На цій посаді я працював з 1931 по 1937 рік».

У 1932 році до радгоспу приєднуються жителі сіл Калинівка і Багатенька, а в 1933 році ліквідовані малі комуни в селах Черкас-Карабущино, Оборона і Воронівка; усі ці села об’єднуються в одне державне підприємство – радгосп.

1933 рік є роком створення радгоспу «Кегичівка». Господарство займалося не лише вирощуванням зернових та городніх культур, а й виробництвом свинини. Між центром радгоспу, Красним, та Калинівкою будуються свинарники; набирається робоча сила, і вже в 1935 році нараховується 5 000 голів свиней. За радгоспом закріплюється назва радгосп – свиновод. У Красному (тоді Червоноармійському) починають працювати магазин, клуб, буфет на свинофермі. Червоноармійська школа стає 7-річною. Село стає центом радгоспу «Кегичівка». У 1934 році сюди з Черкас-Карабущино переноситься сільська рада. Майже всі будівлі: школа, клуб, свиноферма, сільська рада – в нормальному стані і знаходяться на тих же місцях, що і в 30-х роках.

Село Червоноармійське, як молоде, і було заселене молоддю. Народжуваність перед війною була високою: майже в кожній сім’ї було 3-5 дітей і більше. Підростала робоча сила. Починаючи з 1935 року господарство отримує потужну на ті часи техніку. На зміну тракторам «Фордзон» надходять трактори ЧТЗ. Ця техніка для молоді була дивом, на ній хотіли працювати всі: і хлопці, й дівчата, і літні люди, але досвіду такої роботи ні в кого не було, треба було вчитися.

  У 1937 році в селі Дар-Надежда Сахновщинського району відкриваються шестимісячні курси з підготовки трактористів. У числі перших серед дівчат пішли вчитися Яловича Анастасія, Гуляєва (Третяк) Катерина Федорівна, які довгий час працювали нарівні з чоловіками-трактористами Семененком Іваном Якимовичем та Ляшенком Іваном Єрофійовичем.

Тракторна бригада с.Красне
Починаючи з 1935 року, радгосп займається вирощуванням кормового буряку, щоб збільшити кормову базу для тваринництва. Радгосп «Кегичівка» стає одним з найбільших і складних господарств району. Його територія займає 8 тисяч гектарів землі; збільшується кількість орної землі, росте поголів’я худоби: свиней у 1940 році було більше 10 000. слава про господарство виходить за межі району.

У 1935 році в радгоспі побував секретар ЦК ВКП(б) України Постишев П. П. Він виступив з промовою перед робітниками і службовцями, відзначив успіхи, яких досягло господарство. На честь нього радгосп перейменували у радгосп імені Постишева, однак ця назва не прижилася, і невдовзі повернуто попередню – радгосп «Кегичівка» (у свідоцтві про народження Яковенко (Скотаренко А. І.) за № 45 від 17.09. 1935 року записано: місце народження р-п «Постишева» Харківської області, що підтверджує свідчення старожилів).

У 1936-37 роках була збудована і пущена в експлуатацію хлібопекарня, яка повністю забезпечувала жителів хлібом. Першим хлібопеком був Козир Іван Іванович.

У перший рік війни професійним робітникам надавалася броня: їх не брали на фронт. В основному це були механізатори. У серпні 1941 року 45 механізаторів були евакуйовані з технікою в Саратовську область (Козаченський район). Туди ж працівники ферм переганяли і худобу, щоб нічого не дісталося німцям. Дорога була важкою; до місця призначення дійшли лише 14 механізаторів, серед них і Штукань Ф. Г. та Семененко І. Я.. вони самовіддано трудились на полях Росії, як і вдома. Штукань Ф. Г. влітку 1942 року зібрав урожай у Саратовській області з 500 гектарів.

У 1943 році, коли на фронтах обставини ускладнились, з працівників зняли броню. Багато хто з них пройшли дорогами війни аж до Берліна.

Для боротьби з німецькими загарбниками на території села Червоноармійське у 1942 році була організована партизанська група, якою керував Григорій Іванович Гапич. До групи входило 5 чоловік, мешканців села: Левченко Григорій Маркіянович, Віденко Василь Степанович, Браїлко Петро Павлович, Усова Ольга, Турова Валентина. Ці сміливці встигли виконати смертний вирок жорстокому керуючому господарства – німецькому служаці, вивели з ладу водонапірну башту на фермі, але в червні 1942 року були викриті німцями і розстріляні.

У 1955 році виконавчий комітет сільської ради організував перепоховання останків партизан в братську могилу в центрі села і встановив пам’ятник «Скорбящий солдат». Багатьох людей, особливо молодь у 1942 – 1943 роках німці масово забирали до Німеччини на примусові роботи. Окупація закінчилась 17 вересня 1943 року. Лінія фронту пройшла через села Андріївна, Кегичівка; Червоноармійське залишилося в стороні.

Життя входило в нормальне русло. З фронту поверталися солдати, з евакуації – техніка, худоба. Взялися за відбудову, адже зруйноване було все. Засуха 1946 – 47 років перервала розмірений ритм: прийшов голод. При Червоноармійській школі був створений центр допомоги дітям з багатодітних сімей: щоденно видавали по 100г хліба і тарілку супу.Дитячий дом села КраснеЩоб вижили діти-сироти і напівсироти, у 1948 році в центрі Красного відкривається дитячий будинок. Це приміщення існує і зараз; у будинку живуть люди (8 сімей). До 1950 року у дитбудинку жило 60 дітей. І сьогодні в селі живуть вихованці дитбудинку: Висоцький Євген Миколайович, Павловська (Михальчук) Світлана Миколаївна, Башмакова (Шмигаренко) Валентина Порфирівна, Скотаренко Іван Іванович. У 1951 році дитбудинок був закритий: дітей-сиріт направили в інші подібні заклади, а в кого була рідня в селі, залишився тут.

До 1948 року усі поля були захищені лісосмугами від вітровіїв. У 1948 – 49 роках намічається так званий Сталінський план перетворення природи. Степові зони засаджуються лісосмугами, і територія нашого господарства теж. Учні школи прополювали їх, доглядали.

Господарство швидко набирало передвоєнних темпів завдяки самовідданій праці людей. У травні 1949 року 15 чоловік були нагороджені високими урядовими нагородами. У 1948 році радгосп «Кегичівка» був учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки в Москві.

На кінець 1956 року господарство мало 1 мільйон прибутку. У червні цього ж року «Кегичівка» вдруге на Всесоюзній виставці в Москві. Господарство представляли: свинарка Киба Ганна Титівна, доярка Шуть Наталія Кирилівна, ветлікар Заліська Софія Григорівна.

У 1965 році за високі показники у вирощуванні цукрового буряку ланковий бригади Микола Дементійович Гербич був нагороджений орденом Леніна. Це була Людина Праці, яка понад усе любила землю. До виконання усіх завдань М. Д. Гербич ставився з відповідальністю. Високих показників досягла в роботі династія Гербичів. У 1971 році Микола Дементійович удостоєний звання Героя Соціалістичної праці. У 1971 році збудоване приміщення головної контори господарства. Біля нього висаджені голубі ялини, які і сьогодні радують око. Село Красне живе і сьогодні.